«Казус Невзорова»: кому і як зараз роздають громадянство України

Юлія Тєнєньова

Журналіст

Не встиг остаточно відшуміти скандал з українським паспортом для Невзорова, як НАЗК підкинуло дров у вогонь, натякнувши, що громадянством України тепер цікавиться російський олігарх, один із співвласників «Альфа-Груп», Михайло Фрідман.

«Наскільки мені відомо, Михайло Фрідман консультується з українською владою стосовно того, щоб отримати українське громадянство та перереєструвати основні активи до України. Такий сценарій можливий і для інших великих російських бізнесменів українського походження –наприклад, це Віктор Вексельберг, який народився у Дрогобичі», – повідомив днями голова НАЗК Олександр Новіков.

На думку Новікова, Фрідман може стати для України непоганим придбанням, оскільки платитиме великі податки.

Фінансувати знищення режиму путіна коштом російських олігархів – мабуть, це найкраще, що може зробити Україна за таких обставин. Це вигідно і самим росіянам, адже путін руйнує та вбиває російську економіку та росіян також

Отже, логіка зрозуміла: Україна олігархам – паспорти, олігархи Україні – гроші. Щоправда, російська агенція РБК вже встигла відкараскатися за Фрідмана від контактів з українським урядом, заявивши із посиланням на неназваного представника «Альфа-Груп», що інформація про потенційну зміну олігархом громадянства нібито «не відповідає дійсності». Проте зрозуміло, що вірити російському ЗМІ можна лише з великою натяжкою, тож питання щодо українського паспорта для Фрідмана навряд чи можна вважати закритим.

Ціна питання

Насправді практика надання українського громадянства «корисним» іноземцям (або тим, кого, на думку держорганів, слід вважати за таких) зародилася не вчора. Можна згадати, як Петро Порошенко за час свого президентства зробив українцями Айвараса Абрамавічюса, Наталію Яресько, подружжя Супрунів, доньку Єгора Гайдара - Марію Гайдар, російського олігарха Костянтина Григорішина, ексдепутатів Держдуми рф Дениса Вороненкова та Іллю Пономарьова.

Отримав у 2015 році український паспорт і Міхеїл Саакашвілі – хоча і втратив його вже за два роки через нібито неправдиві дані, вказані в анкеті (одна з небагатьох причин для анулювання наданого громадянства, які існують в українському законодавстві).

Однак часи змінилися. Тепер, коли українці платять кров’ю за сам факт своєї належності до української нації, роздача паспортів – тим більше, громадянам росії – сприймається куди болючіше. Лише за останні два тижні на сайті «Електронні петиції» було створено дев’ять проєктів з вимогою не надавати або обмежити надання українського громадянства громадянам рф, причому у сімох із них окремо вимагається не надавати український паспорт Олександру Невзорову.

«Це неповага до кожного громадянина України та знецінення громадянства України в цілому. Перш за все треба надати громадянство іноземцям, які проливають кров у війні проти Росії в Україні, а не людині, яка критикує владу в своїй країні і чомусь через це достойна бути громадянином нашої країни», – йдеться у поясненні до однієї з петицій.

Як бачимо, проблема надання громадянства має для суспільства не лише правовий вимір, а й етичний. Але буква закону є буква закону. Щоб розібратися у цьому складному питанні, редакція Новини.LIVE провела аналіз юридичних норм, які існують у нашій країні.

Хто насправді має право на набуття українського громадянства

Як виявляється з позицій чинного законодавства – будь-хто. Тобто будь-який іноземний громадянин або апатрид (особа без громадянства), який:

• зобов’язується визнавати Конституцію та закони України та дотримуватися їх;
• дасть письмове зобов’язання вийти з іноземного громадянства протягом наступних 2 років (для апатридів – надасть декларацію про відсутність будь-якого громадянства);
• безперервно проживав на законних підставах на території України протягом останніх 5 років (для тих, хто перебуває у шлюбі з громадянами України, – останні 2 роки, для біженців – 3 роки);
• отримав дозвіл на імміграцію від українських органів влади;
• володіє українською мовою або розуміє її в обсязі, достатньому для спілкування (підтверджується іспитом);
• має законні джерела існування (не поширюється на осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок).

Нагадаємо, що Україна не визнає множинного громадянства, тому вимога припинити попереднє громадянство (а потім підтвердити це припинення відповідними документами) є обов’язковою. Утім, реалії нині такі, що росіянин або білорус, переїхавши до України, навряд чи зможе вільно і безпечно контактувати з держустановами колишньої батьківщини. Відповідно, і жодних документів від країни походження він не отримає.

У таких випадках українське законодавство дозволяє замість зобов’язання позбавитися попереднього громадянства просто надати декларацію про відмову від нього. За новою редакцією закону «Про громадянство України», ухваленої 14 грудня 2021 року, таке право мають, зокрема:

• біженці або особи, яким надано притулок в Україні;
• громадяни держави, визнаної Верховною Радою державою-агресором або державою-окупантом, які зазнали у себе на батьківщині політичних переслідувань;
• особи, які служать або відслужили за контрактом у ЗСУ у порядку, затвердженому українським законодавством;
• особи, які мають визначні заслуги перед Україною або надання громадянства яким становить для України державний інтерес.

Як стати винятком із правил

А тепер ще раз уважно подивимося на останній пункт: «особи, які мають визначні заслуги перед Україною або надання громадянства яким становить для України державний інтерес». Критеріїв «значності заслуг» у нашому законодавстві нема, як і чіткого визначення терміну «державний інтерес». Згідно з тим же законом «Про громадянство України», подання про громадянство для таких осіб готує «центральний орган виконавчої влади у відповідній сфері» і подає на ім’я Президента.

Отже, значність чи незначність заслуг, а також ступінь потенційної корисності нового громадянина для України оцінюється у кожному випадку індивідуально і – не побоїмося цього слова – волюнтаристськи. Фактично це оцінювання віддається на відкуп спочатку чиновникам державних органів, а потім – Президенту. А між тим, ця категорія «заслужених осіб» має, згідно із законом «Про громадянство», чималі пільги.

Зокрема, на них не розповсюджуються вимоги пунктів 3-6 частини 2 статті 9 «Прийняття до громадянства України» – тобто їм не треба ані отримувати дозвіл на імміграцію, ані доводити законність своїх джерел існування, ані проживати п’ять років на території нашої країни, ані складати іспит на володіння українською мовою.

Власне, все, що вимагається від цієї VIP-категорії – це дати письмове зобов’язання дотримуватися законів України та декларувати свою відмову від попереднього громадянства, а решта вже вирішується волею Президента.

Вочевидь, саме так і відбулося із Невзоровим. Загальновідомо, що ані на законних, ані на будь-яких інших умовах російський журналіст в Україні зроду не проживав. У володінні українською мовою його теж запідозрити важко – принаймні, досі Невзоров жодного разу такі свої вміння не демонстрував. Отже, єдиний законний спосіб, у який він міг отримати українське громадянство, – це потрапити до VIP-категорії «заслужених» або осіб, набуття громадянства якими «становить державний інтерес».

Непрямим чином це підтвердив і Президент Зеленський, заявивши на зустрічі з журналістами 6 червня, що Невзоров «хотів полишити громадянство рф, бо підтримує Україну». «Я вважаю, що це наша зброя теж – люди, будь-якого громадянства, які виступають за Україну», – цитує Зеленського «Суспільне».

Питання життя або смерті

Що цікаво, таке ж право на спрощену процедуру набуття громадянства, як і «заслужені» особи, на кшталт Невзорова, в Україні мають лише дві категорії іноземців. Перша – особи, які в установленому законом порядку служать у ЗСУ та нагороджені державною нагородою (це важливо: просто служити у ЗСУ без нагород для спрощеного отримання громадянства недостатньо). Друга – іноземці, які надавали ЗСУ інструкторську допомогу та брали участь у бойових діях, на підставі чого отримали тимчасовий дозвіл на проживання в Україні.

Таким чином, Невзорова і іже з ним прирівняно (обґрунтовано чи ні –  окреме питання) до людей, які борються за Україну зі зброєю в руках, і то не до будь-якого з них, а до свого роду елітної категорії.

При цьому таких пільг не мають, наприклад, більшість іноземців, які воюють на боці України у лавах ВСУ. Хоча саме їм, об’єктивно кажучи, громадянство України часто-густо не просто потрібне, а є питанням життя або смерті. Той же Невзоров, який у березні виїхав з рф до Ізраїлю, а потім до Італії, без українського паспорта не пропаде: звісно, з російським громадянством зараз у Європі некомфортно, але не більш того. Насмілимося припустити, що й Михайло Фрідман без громадянства України з голоду не помре: навіть якщо черговий пакет санкцій закрутить гайки його бізнесу по саме «не можу», щось у олігарха в засіках таки залишиться.

Інша справа – люди, які б’ються зараз на боці України і у будь-який момент можуть, наприклад, опинитися у полоні, як це відбулося із британцями Ейденом Ейсліном і Шоном Піннером та мароканцем Саадуном Брагімом, яким так званий «верховний суд ДНР» виніс смертний вирок.

Зрозуміло, що у випадку із бандитським псевдосудом «ДНР» українське громадянство військовополоненим мало допоможе – як не допомогло їм поки що громадянство Великої Британії та Мароко (хоча, за даними Bellingcat, Ейслін насправді має ще й український паспорт). Однак у інших випадках воно дасть Україні хоча б якісь юридичні важелі для того, щоб боротися за «своїх» іноземців, і нехтувати такою можливістю у нинішніх умовах не варто.

Фарш, який не можна провернути назад

Ще одне питання, яке, судячи із соцмереж, вельми хвилює наших співвітчизників: що робити у разі, якщо іноземці, «нагороджені» українським паспортом за ті чи інші заслуги, у майбутньому покажуть себе негідними цієї нагороди. Можна знов згадати Невзорова, який вже міняв свою політичну орієнтацію, «перехворівши на фашизм» (за його ж власними словами). Гарантій, що у наступній ітерації «Глєбича» не спіткає рецидив цієї болячки, нема й бути не може. І це, до речі, справедливо відносно будь-якого громадянина – хоч новоявленого, хоч «природженого» українця.

Зрозуміло, що депутатський корпус не міг не вчепитися у такий актуальний суспільний запит і почав видавати «на-гора» різного ґатунку законопроєкти, об’єднані єдиною ідеєю: застосовувати позбавлення громадянства у якості покарання за ті чи інші злочини. Зокрема, члени фракції «Слуга народу» за останні чотири місяці висунули на цю тему щонайменше три ідеї.

Першою з цих ідей був березневий законопроєкт №7222 авторства Сергія Кузьміних та Георгія Мазурашу, яким пропонувалося позбавляти українського громадянства осіб, що набули «громадянства (підданства) держави, яка здійснює збройну агресію проти України». Проблема, однак, полягала в тому, що, згідно з законом «Про громадянство України», отримання громадянства іншої держави – хоч агресора, хоч неагресора – вже саме по собі є підставою для озбавлення громадянства України. Таким чином, законопроєкт виявився непотрібним дублем вже давно існуючої норми, і, відповідно, успіху у парламенті не мав.

Другу спробу нардеп Мазурашу зробив вже без Кузьміних: у травні він запропонував позбавляти громадянства військовозобов'язаних, які виїхали за кордон під час воєнного стану та не повернулись упродовж 30 днів. Однак науково-експертне управління Апарату ВР рознесло його законопроєкт вщент, спираючись на частину 1 статті 25 Конституції: «ГромадянинУкраїни не може бути позбавлений громадянства». 21 травня уповноважена ВР у Конституційному Суді Ольга Совгиря повідомила, що депутати відкликають свої підписи під проєктом Мазурашу і розглядати його Рада не буде.

Останньою за хронологією спробою став ще один законопроєкт від «слуг народу» – цього разу, задля різноманітності, авторства Кузьміних без Мазурашу. Він 9 червня зареєстрував «Проєкт Закону про внесення змін до статті 111 Кримінального кодексу України щодо позбавлення громадянства України за державну зраду». Тут ідея, на відміну від попередніх пропозицій, здавалася більш-менш доцільною: і дійсно, навіщо український паспорт тим, хто за власним бажанням відмовився від України як держави та перейшов на бік ворога?

Однак насправді з юридичної точки зору тут не все так просто.

Насамперед, пропозиція Кузьміних знов-таки натикається на пункт 1 статті 25 Конституції: громадянин України не може бути позбавлений українського громадянства, і крапка. І бути вигнаним за межі України або виданим іншій державі теж не може. А у разі державної зради будь-який варіант вигнання або позбавлення громадянства взагалі втрачає сенс: навіщо це робити, якщо можна спокійно судити зрадника як громадянина України? І нехай собі потім відсиджує свої 15 років з українським паспортом.

Ба більше, якщо на момент висунення підозри зрадник перебуватиме за межами України, громадянство стане серйозним важелем, завдяки якому його можна бути екстрадувати на батьківщину і судити належним чином.

Гідні та негідні

Емоційний порив, на якому спекулюють депутати, легко зрозуміти: огидно відчувати себе співвітчизником Сальда або мелітопольської гауляйтерши Данильченко. Утім, варто нагадати собі, що юридично весь цей час ми були і залишаємося співвітчизниками безлічі непотребу, починаючи з Януковича та Царьова і закінчуючи звичайними «аполітичними» вбивцями або педофілами. Чи постраждала від цього наша національна самосвідомість? Треба гадати, що не дуже. Принаймні, не більше, аніж американська самосвідомість страждає від того, що черговий «шкільний стрілок» передбачувано виявляється громадянином США.

А втім, ці юридичні екскурси наводять на однозначний висновок: допоки існує чинна Конституція (а міняти її навряд чи хто буде, та й чи потрібно?), відібрати або скасувати «подароване» українське громадянство неможливо – хіба що громадянин сам від нього відмовиться або буде доведено, що громадянство отримано на незаконних підставах, як це вийшло у кейсі Саакашвілі. Отже, роздавати українські паспорти треба обережно і розсудливо – тим, кому вони насправді потрібні і хто їх насправді гідний.

Читайте Новини.LIVE!

Підписатися Підписатися